17 квітня світ відзначив Міжнародний день хайку – традиційних японських вІршів. Поетичний жанр, якому вже понад 5 століть, дотепер надихає поціновувачів японських культурних та літературних традицій.  Почути хайку з вуст справжнього представника країни Сонця, що Сходить, запоріжці змогли у міській бібліотеці. Що читали, як розважалися та перевіряли власні сили в опануванні японської каліграфії – у матеріалі.

Хайку або хоку – традиційний жанр японської поезії, що став самостійним у 16 столітті. Складність його у тому, що глибокий смисл треба вмістити у кілька слів. Пан Хітоші Накамура каже, що є такі японські поети, котрі за день спроможні написати 4 тисячі віршів хоку. Але сенс їхніх творів доволі сумнівний.  Тому справжні митці ретельно й виважено добирають слова для поезій і не гоняться за кількістю.

“Хайку состоїть з 17 складів. П’ять, сім і п’ять – він короткий, зміст треба вкласти, щоб вийшов інтересний вірш. Треба у 17 складів вкласти зміст, який ти хочеш, – пояснює викладач японської мови в Україно-Японському центрі КПІ ім. Сікорського Накамура Хітоші. – Це вміють всі японці. Це наша традиція, тож всі знають, що таке хайку у Японії зі школи. Добре чи недобре – ми можемо.”

Ще пів століття тому українцям не була знайома японська література, і зокрема поезія, так, як сьогодні. Тій кількості перекладених з японської на українську мову творів, яку маємо наразі, ми зобов’язані Івану Дзюбі. Саме він вперше почав масово перекладати японських авторів. Доктор фізико-математичних наук, колишній працівник Інституту теоретичної фізики опанував японську самотужки і протягом 40 років займався перекладами.

“Восени минулого року я була на конференції бібліотечної асоціації, яка проводилась в КПІ Сікорського. У них у бібліотеці є Україно-Японський центр, і нас з екскурсією туди водили. І коли я планувала роботу на наступний рік, побачила, що у нас 17 квітня Міжнародний день хоку. І вирішила, що було б гарно на такий захід запросити представника японської культури справжнього. Тому ідея належить мені”, – розповідає завідувачка міської бібліотеки Ірина Пешнограєва.

Пан  Хітоші Накамура привіз із собою на зустріч з запоріжцями японську національну іграшку кендама. Хто хотів та володів гарною координацією рухів, міг спробувати погратися та відчути себе японцем. Також гість показав кілька книжок японською мовою. Зокрема, перекладена наша народна казка “Рукавичка”. Цікавим було порівняти те, чим пишаються українці, а чим японці, що для обох народів є гордістю, національним символом. У нас козак – в Японії самурай. У нас борщ, там – суп місо. Українська хата – японський традиційний трикутний будинок мінка. В нас мед – у Японії данго – кульки з рисової крупи. 

Є й аналог українському гарбузу, якого дівчата виносили нелюбу – довгі рукави кімоно незаміжньої дівчини.

“Японки використовували рукави, аби дати відповідь нареченому, – розповідає Накамура Хітоші. – Якщо такі рухи – то так, згодна заміж. Якщо інші рухи – то ні. Японською є навіть такий вислів, коли хочеш кинути чоловіка, то кажуть: “качати рукави” — “хуру”.”

Протягом зустрічі пан Хітоші Накамура також навчав присутніх японської каліграфії. На спеціальному папері треба було виводити ієрогліфі пензлем, змоченим у воді. Папір багаторазового використання. Як висохне вода, можна писати заново. Гості зустрічі вчилися каліграфічно виводити елементарні ієрогліфи та дізнавалися про їхнє значення.

“Мене постійно питають чому я залишився, чи не страшно мені, чому не їду додому до Японії. Дивіться, в Японії кожні 10 років відбуваються то землетруси то цунамі, – розповідає пан Хітоші. – Ми не знаємо, що нас чекає. Я в Україні вже більше 20 років. Мені дали можливість тут жити український народ та уряд. У найскладніший момент треба бути разом, треба показати свою солідарність. До кінця війни я хочу залишатися з українським народом. Тож зустрічатимемо перемогу разом!”

Оперативну інформацію про ситуацію читайте у нашому телеграмі