У Запоріжжі проживає політв’язень радянського режиму, борець за Незалежність України Василь Кулинин. Він заплатив за свої політичні переконання велику ціну – пройшов катівні КДБ, мордовські табори й багаторічну розлуку з рідною землею. Але й дотепер не має ані юридичного захисту з боку держави, ані соціальних гарантій. Ухвалений у 2015 році Закон України про статус політв’язнів не має механізму його реалізації, розповіли його друзі запорізькі просвітяни. Нині вони переймаються питанням збереження для нащадків імен героїв 20 століття. Історію дисидента-шістдесятника читайте у нашому матеріалі. 

У пам’яті Василя назавжди закарбувалися найдрібніші деталі його боротьби за вільну Україну та переслідування з боку тодішньої влади за нерадянські погляди. Свою історію він готовий розповідати годинами, бо розуміє, якою приголомшливою вона є для слухача. Особистий табірний номер, подробиці допитів, ставлення тюремних катів до “ворогів народу”, загальну атмосферу у неволі.

“Я вихований, як то кажуть, у дусі Бандери. Розумієте, і моїх двох стриїв убили. Батькові брати у нас називаються стриї, – розповідає пан Василь, – а одного засудили і вивезли до Караганди. А тих братів, яких повбивали, їхніх дружин вивезли також у Караганду було.”

Василю Кулинину – 80 років. Він народився 1943 року на Івано-Франківщині, у релігійній родині. З дитинства виховувався у дусі протистояння радянському способу життя.

“Я сам народився у греко-католицькій родині. Досить строго було. Мене в 5 класі чуть не вигнали із школи – за те, що я не ходив у релігійні свята до школи. І ви знаєте, що в 46 році у Львові заборонили греко-католицьку церкву, вона пішла у підпілля, – згадує він, – по квартирах відправляли службу. Навіть у батьковій хаті відправлялася служба. І я вінчався у греко-католицькому обряді, бо дружина у мене звідти, з Карпат. І навіть дітей своїх я возив хрестити у греко-католицьку церкву.”

По закінченні школи працював слюсарем на вагоноремонтному заводі. З 1966 року – член Українського національного фронту. Керував ланкою, що розповсюджувала часопис “Воля й Батьківщина”, а також давнішні підпільні видання ОУН у молодіжному середовищі. Наприкінці того ж року його друзів-підпільників викрили КДБісти. А невдовзі заарештували й самого Василя.

“Помилка моя була, бо я кинув брошуру “Хто такі бандерівці” не в ящик читача, а в ящик, де збирають пошту. І коли збирали пошту, то там не було адресату, і воно одразу упало в КДБ, – згадує пан Кулинин, – вони точно зафіксували, який місяць, який день ото було зроблено.”

За “зраду Батьківщини” Василя засудили до 6 років в таборах суворого режиму. У порівнянні з його старшими побратимами, термін невеликий, каже чоловік.

“Квицьку Дмитру дали 15 років таборів суворого режиму. З них — 5 “критої” у Володимирівському, і 5 років заслання. Так що Квицько мав двадцять років. Красівський і Д’як Михайло по 12 років, із них 5 “критої” і по 5 заслання, ну а нам як молодим — по 6 років,” – ділиться він. 

Покарання відбував у Мордовії. Не раз потрапляв до карцеру. За участь у голодівці проти посилення режиму ув’язнення його додатково засудили на 3 роки. Для цього перевели у Володимирівський централ. Але тюрма не похитнула переконань чоловіка.

Після відбуття покарання Кулинин оселився на Херсонщині. У віці 73 років приїхав до Запоріжжя. Зараз самотній – нещодавно поховав дружину. Посвідчення реабілітованого – єдине, що офіційно підтверджує його статус. Каже, замість нього має бути документ борця за Незалежність України.

Проблемою пана Василя перейнялись запорізькі просвітяни. Звернулись до Кабміну України, а також до Верховної Ради з пропозицією виписати механізм реалізації ухваленого у 2015 році закону щодо статусу борців за Незалежність України, які діяли у 20 столітті.

“Як просвітян нас цікавить стаття 5 цього закону. Там написано, що держава бере на себе повністю дослідження цих питань, дослідження архівів, їхнє збереження, винесення їх у сферу освіти, – розповідає координатор регіонального об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” Анатолій Ажажа, – відповіді прийшли від Кабміну і від Верховної Ради. Було розписане доручення і до Міністерства ветеранів, і до Міністерства культури – все дуже детально. Було почуте наше зауваження. Але питання й дотепер не вирішене, тобто Кабмін не виписує механізму впровадження статусу, підтвердження його посвідченнями.”

Не має літня людина, яка зараз лікується від онкологічного захворювання, й необхідних соціальних гарантій та пільг: “Мені зараз треба лікуватись, треба ліки, а я плачу повністю, 100%,” – ділиться пан Василь. 

“Це покоління як правило хворе, має постійно лікуватися. Постійно. І ліки потрібні не одного порядку, а багато ліків. Вони, як правило, дуже дорогі, – пояснює член регіонального об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” Анатолій Завгородній, – у цьому плані немає чітко встановленого порядку, забезпечення якихось пільг на цьому рівні.”

За словами Анатолія Ажажі, п’ять областей України взялися самотужки вирішувати це питання, аби підтримати своїх ветеранів.  

“Черкаси, Чернівці, Київ, Хмельницький, Тернопіль. Тернопіль розмістив кілька повідомлень про те, що вручаються посвідчення і нині живим, і померлим учасникам за Незалежність України у 20 столітті,” – розповідає він. 

Необхідно створити єдиний загальнонаціональний реєстр борців за Незалежність України у 20 столітті, аби не канули у Літу славетні сторінки нашої історії, наголошують просвітяни. А вже зараз Запорізька область має підхопити ініціативу західних регіонів і укласти свій список героїв, аби вшанувати їхні заслуги. З цією пропозицією й звернулись нещодавно до обласної влади. Чекають відповіді.

Оперативну інформацію про ситуацію читайте у нашому телеграмі