Упродовж цього тижня в межах нашого спецпроєкту «Запоріжці – сильні разом» ми розповідали про містян, які попри все продовжують працювати заради перемоги, кожен на своєму фронті. Ми показали, як медики рятують життя цивільних та військових, як наші воїни стали на захист рідної землі, як освітяни продовжують нести знання та як волонтери, які стали синонімом слова «супергерої», роблять усе можливе задля забезпечення військових та навчання цивільних. Не можна не згадати і про культуру. Адже, крім того, що ми намагаємось вберегти від ворога те, що маємо, українці не припиняють творити. Навіть у такі часи.

Запорізька дизайнерка Наталя Лобач до повномасштабної війни була відома у Запоріжжі як активістка, лекторка, дослідниця Соцміста. Та з моменту активізації бойових дій Наталія почала створювати плакати про спротив жителів українських міст та сіл російським окупантам. Першою стала робота про місто Конотоп. Авторку вразило відео, на якому тамтешні жіночки лякають озброєних окупантів Конотопськими відьмами. 

“Ну а потім коли вже йшла мова про міста, – каже дизайнерка, – про маленькі міста, особливо в Запорізькій області, мені так хотілося показати, що у нас є цей дух, який бореться. І дуже багато показували містечок, де людям вже нічого не лишалося, крім того, що лягати під танки, під цю бронетехніку.”

І таким чином дизайнерка хотіла показати, що у Запорізького краю теж є зуби.

“У нас ніби шось там спокійне, тихеньке, нічого такого, – ділиться пані Наталя, – і тут де спокійно? У нас такий опір, такий яскравий! В Енергодарі, по-моєму, 20 тисяч людей виходили, коли з квадрокоптера знімали, в Мелітополі, в Токмаку який взагалі маленьке місто, я пам’ятаю, проїжджаєш його і все, Токмак закінчився. І такий спротив, і так довго, коли вони вже точно в окупації, коли на них вже тиснуть зі зброєю.”

У своїх плакатах дизайнерка виокремлює певні риси міст, їхні ознаки чи асоціації з ними і перетворює їх на зброю. Дух, який нищить ворога, і у кожного міста чи села він свій. Одним із одним із найпопулярніших став плакат про Гуляйполе та руку Махна.

“Це про повагу якусь до людей, – зазначає Наталія Лобач, – до міста, це енергія, яка складається з людей, які жили, які живуть. Мені хотілось сказати: от, подивіться, вони є, це настільки відважні люди.”

Наталія зазначає, що починала малювати ці плакати в першу чергу для себе, аби розслабитись. Тож так само радить виражати свої емоції фарбами на папері. Це вивільняє енергії злості, страху та несправедливості. 

“Люди кажуть: я не вмію, в мене лапки, в мене троєчка по рісованію… Я завжди кажу, що це взагалі неважливо, просто робіть, – ділиться дизайнерка. – вас ніхто не буде засуджувати, це те, що допоможе, принаймні всім нам може допомогти, в творчому, емоційному плані якось пережити цей час і витримати.”

До речі, Наталія є дизайнеркою арт-проєкту у центрі Запоріжжя. У інсталяцію вписане слово «Україна»,  а з іншого боку – вірші поеток Олени Красносельської та Ганни Лупинос.

“Це вірші про Запоріжжя, – каже жінка, – саме про бойовий дух якийсь внутрішній, який є в землі, який є в людях. І ці вірші якось оформити і зробити з них плакати, аби їх бачили, відчували, і це впліталося в канву міста. Не перший місяць запоріжани можуть дивитися, читати і читати поезію, мені здається, дуже класно, що саме поезія в такому форматі, вона дуже рідко виставляється і в місті, і на відкритому просторі, мені дуже подобається цей проект.”

І, до речі, зізнається Наталія: з повномасштабним вторгненням росіян вона і особисто для себе, і у своїй творчості переглянула ставлення до використання національних символів та кольорів.

“Які вже для мене не просто кольори, – зізнається дизайнерка, – і для багатьох людей. А особливо коли дивлюсь те, що відбувається з партизанським рухом в містах окупованих, наскільки важливо там, щоб цей жовтий колір пролунав, щоб цей синій колір пролунав, щоб герб, або символи про Україну, щоб вони були.”

І вони обов’язково будуть і все буде Україна!