Посягання росіян на нашу культуру стосуються українських митців, відомих на весь світ. Ворожа пропаганда привласнила собі імена Архипа Куїнджі, Іллі Репіна, Івана Айвазовського, Казимира Малевича та інших видатних майстрів культури. Між тим всі вони, як творчі особистості, сформувалися в Україні й є нашим національним надбанням. Про вкрадену культурну спадщину розкажуть запорізькі мистецтвознавці – у матеріалі.

Одна з найяскравіших постатей у пантеоні вкрадених українських митців — уродженець Харківщини художник Ілля Репін. Його найбільш відома картина – “Козаки пишуть лист турецькому султану” – уособлення волелюбного українського духу, розповідають наші співрозмовники. На полотні – ціла галерея яскравих образів жителів Подніпров’я. Усі списані з добрих знайомців майстра. 

“Це такий досить скандальний лист, – розповідає в.о. директора Запорізького обласного художнього музею Інга Янкович. – І Репін прочитав цей лист, його можна порівняти, куди послали руський воєнний корабель. Таким чином козаки відповіли турецькому султану на пропозицію здатися під його юрисдикцію. Йому це було до душі, і мені здається, що тільки вільній людині спало б на думку написати таку роботу, як “Бурлаки на Волзі”.”

Проте сьогодні в українських мистецьких колах побутує думка, що репінські козаки пишуть листа не турецькому султанові, а російському самодержцю — таким чином езоповою мовою художник висловив протест проти імперської політики.

“Він почав цю роботу у 1876-му році, – пояснює старший викладач Хортицької національної Академії, художник Олег Рябченко, – коли вийшов указ Олександра ІІ про заборону всього українського, і це був протест. Адресат отримав цю картину, і це був Олександр ІІІ, бо Олександр ІІ вже пішов у засвіти. До речі, на картині є поляк і є татарин, це також поневолені народи, які страждали від імперства цього.”

Маловідомий широкому загалу факт – цикл полотен відомого художника-мариніста Івана Айвазовського присвячений південноукраїнському степу й чумацькому промислу. Під час подорожей із Феодосії до північної столиці імперії митець надихався степовою широчінню Приазов’я та втілював у своїх роботах ліричні образи – чумацькі валки, отари овець, вітряки, хвилі ковили, пшеницю, дорогу, переправу та шинки. 

“Його серія про чумацтво — це, фактично, ті самі марини, тільки хвилі стають ковилем, – каже Олег Рябченко. – Це простори степові, але, як на мене, Айвазовський більше за все захоплювався небом, оцим величезним простором.”

У багатотисячній колекції картин майстра є й робота, присвячена Запоріжжю. Це полотно “Дніпро біля Олександрівська”. Оригінал втрачений, проте його ескіз кілька років тому запорізькі дослідники віднайшли в європейських архівах. Місцевість легко вгадується – це узбережжя Дніпра біля Вознесенівського селища. 

Вважав себе українцем і представник старовинного польського шляхетного роду Казимир Малевич, адже його світобачення як художника сформувало життя українського селянства.

“Говорив українською мовою, писав українською мовою, – розповідає мистецтвознавиця Запорізького обласного художнього музею Тамара Гончаренко. – Обожнював українське село, сільських людей. Він створив надзвичайно цікавий селянський цикл, у якому звеличив людей села, людей праці. І в 30-х роках Малевич –  єдиний із художників, хто звернувся до теми Голодомору.”

Невикористаним шансом українського національного відродження вважають  запорізькі історики й постать Миколи Гоголя. Він обрав шлях конформізму з Російською імперією, і після яскравих образів “Диканьки” звернувся до “мертвих” петербурзьких душ”, що й згубило письменника.

“Цей його український період творчості, він з одного боку вражає, – ділиться викладач історії України національного університету «Запорізька політехніка» Володимир Чоп. – Ви ж тільки уявіть.  Наприклад, мій улюблений твір Гоголя “Страшна помста” був написаний, коли Гоголю було 23 роки. Це — студент старших курсів. Це вражаючий геній. Гоголь зрозумів, що він має успіх із українськими повістями — з “Тарасом Бульбою”, але цей успіх, він тимчасовий. Місцевій публіці це все скоро набридне. Справа в тому, що трагічність фігури Гоголя полягає в тому, що він був із того покоління митців, які першими намагались жити, заробляючи пером.”

“Російсько-французькими” зробила російська пропаганда й імена української художниці Марії Башкірцевої та українського танцівника Сержа Лифаря.

“Вони ніяк не відносилися до росії, – каже головна бібліотекарка відділу мистецтв ЗОУНБ Олена Савкіна. – Бо Марія Башкірцева народилася у Полтавській губернії, у 12-річному віці мати вивезла її до Європи. Вони жили у Ніці, а потім у Парижі. Там вона навчалася живопису, і дуже цікаво, що це була перша українська художниця, картину якої закупив Лувр. Серж Лифар. Нас переконує в тому, що це наш український танцівник, те, що, коли він помер, на його могилі, а він похований під Парижем, на Сен-Женев’єв де Буа, там написано “Серж Лифар. Київ”.

Попри зазіхання на культурну спадщину України з боку країни-агресора, всі ці імена залишаються нашим національним надбанням. Разом зі звільненням українських земель, триває й духовна деколонізація, підкреслюють запорізькі митці.

Оперативну інформацію про ситуацію читайте у нашому телеграмі