Меморіальну дошку на честь загиблого захисника Валентина Потоцького відкрили у Запоріжжі. Її розмістили на фасаді будинку, де він проживав разом із родиною. Валентин добровольцем пішов на фронт із початком повномасштабного вторгнення. Героїчно загинув у червні 2022 року, виконуючи бойове завдання на Донеччині. Тепер йому навіки 26. Яким його назавжди запам’ятають – розповіли рідні та друзі героя.

Біля будинку, де жив Валентин Потоцький, у скорботну хвилину схилили голови родичі, друзі, сусіди загиблого захисника, а також представники громадських організацій і волонтери. 

Він був тим, кого зазвичай називають «хлопець із нашого двору». Народився 14 лютого 1996 року, тому й назвали його на честь святого Валентина. Як всі місцеві дітлахи, ходив у 24 школу, півтора року прослужив у Збройних Силах України на Одещині. Закінчив коледж і працював будівельником. Був відкритим, товариським, мав багато друзів. Мріяв стати винахідником та створити швидкісні літаючі машини. Здавалось, таким щасливим життя буде завжди.

“Легкий, усміхнений, світлий. З ним неможливо було посваритись. Завжди готовий прийти на допомогу, підставити плече. Сама неодноразово зверталась до нього за допомогою, – згадує голова будкомітету Валентина, – а коли розпочалась війна, він із перших днів, знаючи, що пройшов вишкіл в армії, і в порівнянні з іншими молодими людьми, він може тримати зброю в руках, він пішов до військкомату.”

З рішенням піти захищати Україну, коли на нашу землю ступив ворог, не вагався. Але про це нікому не повідомив, навіть рідним. 

“Як мені розповіли: він приїхав із роботи з Дніпропетровської області. Прийшов додому, пообідав, попросив зібрати йому речі, сказав, що буде їхати також на роботу, і поїхав на війну,” – розповідає подруга героя Альона Слободєнюк. 

Служив в 111 бригаді територіальної оборони на Луганському напрямку. Потім — на Донеччині. Мав звання сержанта й позивний “Бен”. Під час виконання бойового завдання поблизу села Верхньокам’янське потрапив під ворожий обстріл. Загинув 26 червня.

“Мій брат був самий найкращий на світі. Він мене завжди захищав, заступався, ніколи не давав у біду. Завжди допомагав мені з дітьми, завжди був підтримкою. Коли я уходила на роботу, він із ними нянчився, він дуже їх любив, дуже, – розповідає сестра полеглого Дар’я Конькова, – Я дуже горжусь тим, що у мене був такий брат. Дуже його люблю.”

“Тепер кожного дня він буде проводжати вас на роботу, на навчання, і зустрічати після робочого дня. Я хочу, щоб ця меморіальна дошка не викликала у вас сум, тривогу. Він був такий, як ви. Він сьогодні, мабуть, сказав би: я пішов захищати країну, а ви живіть тут, як колись,” – мовить пані Валентина.

Оперативну інформацію про ситуацію читайте у нашому телеграмі