Обласний театр юного глядача було засновано у 1979 році. Перше приміщення, в якому актори показували спектаклі для запорізької молоді, було у Палаці культури “Титан”. Сьогодні театр має власну будівлю, багатий репертуар та численних шанувальників. Про урочистий вечір з нагоди ювілею – у матеріалі.

Акторську основу новоствореного театру юного глядача у далекому 1979 році становили випускники театральних вишів Києва та Харкова, серед яких була Інна Яновська, нині – провідна майстриня сцени. Починала пані Інна з казок, серйозні ролі  прийшли згодом.

“Перша роль була, я грала хлопчика, – згадує провідна майстриня сцени, артистка Театру молоді Інна Яновська. – Було засідання комісії у справах неповнолітніх, і я грала хлопчика з неблагополучної сім’ї. Я дуже любила цю роль. Сьогодні вже граю те, що дають. Ми в солідному віці, можемо грати тільки бабушок або дуже солідних якихось дам. В інтермедіях ще граємо, казочки в мене є. В Аладіні я граю матусю. Тобто мами, бабушки…”

Змінювалося життя, а з ним і країна, і глядач, – каже Інна Яновська. Сьогодні акторка згадує, як складно було починати  на рубежі 70-80х років виступати в індустріальному місті. 

“На 700 місць зал Титану, і коли його заповнювали школярами, це було щось жахливе, – ділиться артистка. – Свист, рогатки, щось кидали на сцену. Запоріжжя після Києва – різниця була шалена. Запоріжжя не дуже було театральним, саме для юного глядача. Мені пару раз прилітали навіть ці пульки – думала, хоч би не попали в очі. Тому що в якомусь місті артистці попали в око, а то ж професія, то ж лице!”

Зараз у театру шалена кількість фанатів серед дітей і дорослих. А на казки, зізнається Інна Яновська, приходять з онуками глядачі, які у далекому 79-му дивилися мюзикли “Теремок” й “Муха-Цокотуха” у “Титані”.

“Вже не стріляють, – каже Інна Яновська, – зараз квіти, автографи… Все по іншому. Час змінився, і трошки інше ставлення до театру стало.”

Провідна майстриня сцени Валерія Лютинська  теж потрапила до театру у 1979-му.  Каже: з дитинства знала, що неодмінно стане акторкою.

“Мама каже, що у 5 років я лежала у лікарні і влаштувала там концерт, – згадує Валерія Лютинська. – Я годину співала, танцювала… Я цього не пам’ятаю, я в шоці від себе, бо зараз я інша.”

Сьогодні пані Валерія каже, що немає персонажу, грати якого б вона принципово відмовилась. Бо будь-який образ – то лише персонаж, інша людина, інше життя, яке не має жодного стосунку до самого артиста. 

“В моєму житті були і комашки, і маленькі гризуни, були також і хлопчики, – розповідає про свої ролі артистка. – І от одного разу мене не впізнали. У нас тоді сцена була у Титані, на мені був костюм хлопчика, і один дядько, вибачте за подробиці, не пустив мене до жіночого туалету. Сказав: хлопчикам от туди!!”

А от нещодавно у виставі “Палкий закоханий” Валерія Лютинська виконувала одразу три ролі. Грала так, що знайомі не впізнали артистку і подумали, що то три різні жінки були на сцені. 

Рівно 20 років служить у театрі й заслужений артист України Юрій Драненко. І вже 2 роки його маленька донечка також бере участь у виставах. Артист каже, що молоді актори стали добрими партнерами з  корифеями сцени. 

“Одна з головних позицій, які декларує наш театр, – це родинний театр, про родину, для родини, – каже заслужений артист України Юрій Драненко. – Коли повномасштабне вторгнення почалося, то діти були без спілкування, без комунікацій, і керівництво театру пішло назустріч батькам, і ми почали робити з дітьми номера, товаришували. Театр, на мій погляд, із того, що ми у 2004 році починали – за 20 років театр зовсім інший, інші люди, іншій глядач, звісно, інші вистави, інші питання підіймає театр.”

Чи не всі артисти стверджують, що театр – то їхнє життя. На сцені проводять однозначно більше часу, ніж вдома. Вони не працюють, не служать, вони тут живуть, віддзеркалюючи все, що відбувається у країні,  реагуючи на виклики часу. 

З початком повномасштабного вторгнення росії на передовій – начальник освітлювального цеху Костянтин Рева, монтувальник Олексій Тюрін, у лавах ЗСУ служать заслужений артист України Станіслав Шкляренко, Євген Дзига, Максим Ігнатьєв, звукорежисер Олександр Кучер. Про них не могли не згадати на ювілейній концертній виставі, як і загалом про всіх захисників, завдяки яким театр живе, а запоріжці відвідують улюблені вистави.

Оперативну інформацію про ситуацію читайте у нашому телеграмі