Стояти до кінця й відстоювати свою державу закликає українців єдиний у Запорізькій області нащадок менонітів Борис Леткеман. Його пращури переселились сюди понад два століття тому й зробили багато для економічного та соціального розвитку нашого краю. Але через репресії були змушені полишити рідні домівки. Чоловік продовжує їхню справу й допомагає найбільш незахищеним запоріжцям. Подробиці – у матеріалі. 

Офіс менонітського родинного Центру відкритили для нужденних 22 роки тому. Його директор Борис Давидович Леткеман показує старовинну листівку, яку йому передав мер канадського міста Штайнбах, представник тамтешньої менонітської громади. Листівка – 30-х років минулого століття. На ній – у зеленому буянні запорізький дуб, під ним хата дідуся цього посадовця. Тепер її зберігає Борис Леткеман, єдиний представник менонітської громади на запорізькій землі. 

Упродовж 22-х років у менонітському родинному Центрі допомогли близько 8 тисячам людей: інвалідам, маломобільним, самотнім і безпорадним літнім. Догляд за немічними людьми продовжується й зараз. Тепер допомоги потребують також і вимушені переселенці, що знайшли прихисток у Запоріжжі.

“У нас 25 людей персонал, який іде додому до нужденних і доглядає. Прибирають, стирають, варять їсти їм. Все це безкоштовно ми надаємо таку послугу, – розповідає пан Леткеман. – Ми знаходимо таких людей, у них велике-велике серце. Соціальні працівники.”

А от кошти на допомогу запоріжцям Леткеману передають нащадки менонітів, чиї пращури колись проживали тут. Сам Борис Леткеман свою гуманітарну діяльність називає покликанням, адже багаторічна робота Центру зробила більш радісним життя багатьох запоріжців. 

“Таких людей багато. Від нас ніхто не уходить. Коли закінчується термін їхнього життя, ми їх тоді проводжаємо,” – розповідає він.

Тисячі представників менонітської спільноти проживали у Запорізькому краї в 19 столітті. Утворили релігійно-етнічні колонії, доклали багато зусиль для розвитку й процвітання нижнього Подніпров’я: будували заводи, школи, лікарні, церкви. Але спочатку імперська, а потім і радянська влада цю спільноту знищили. 

Ті ж, хто залишився живим, роз’їхалися по різних країнах і вже там утворили місцеві менонітські громади. Сьогодні страшне випробування проходить Україна, і, аби не повторився цей трагічний досвід, що отримали колись меноніти, українці мають стояти за свою державу до кінця, переконаний Борис Давидович:

“Сьогодні я один на Запорізьку область. Ви маєте можливість розмовляти своєю рідною мовою. А мені нема з ким – мати й батько вмерли, все. Я по ночам із покійниками розмовляю своєю мовою рідною.  Так от щоб не сталося з українцями так, як з нами, стояти сьогодні треба. Бог із нами, Бог із Україною сьогодні, розумієте?”

Українська земля — краща у світі. Це він знає з власного досвіду. 

“Повірте мені, я був і в Канаді, і в Штатах, і в Європі. І немає кращої землі. В Канаді вони вирощують на каміннях пшеницю. А тут земля неймовірна.”

Про те, що необхідно зберегти рідну мову, Борис Давидович не втомлюється повторювати на громадських зібраннях, у яких бере участь. Адже останні з нащадків менонітів, каже, виїхали звідси на початку повномасштабного вторгнення. І зараз вони повільно асимілюються з тими етносами, де проживають. Цієї загрози треба будь-що уникнути українцям, наголошує добродій.

Оперативну інформацію про ситуацію читайте у нашому телеграмі