З нагоди Дня Незалежності України пропонуємо цикл сюжетів, присвячених найговнішому державному святу. Розпочинаємо розповіддю про тих, завдяки кому цей день є можливим у прифронтовому Запоріжжі, – наших захисників.

Старший солдат Олександр Деменко — захисник Маріуполя, який зміг вирватися з жорна російського полону й повернутися додому. Каже, разом із відповідними державними структурами у цьому йому дуже допомогли рідні й друзі. Ще до початку великої війни Олександр став до лав 9-го полку оперативного призначення Нацгвардії України. Під час вторгнення росіян служив у Маріупольському гарнізоні, забезпечував логістику: доставляв бійцям боєприпаси, пальне, харчування, ліки.

Поранені й у повному оточенні хлопці були готові тримати місто до останнього, каже Олександр.

У бункерному шпиталі Маріупольського гарнізону, перед обличчям смертельної небезпеки хлопці допомагали один одному, хто як міг. І це один із головний уроків, який Олександр виніс із маріупольської історії.

 У полон Олександр разом із побратимами вийшов 17 травня. А далі – неволя у 20 місяців. Спочатку Оленівка, де стався теракт і загинули хлопці з полку “Азов”. Потім Горлівська колонія, й тиждень жахіть у сумнозвісній Таганрозькій в’язниці.

Але навіть у нелюдських умовах хлопця найбільше хвилювало, як там вдома його рідні. Саме з Таганрога він пішов на обмін. І на початку цього року зміг повернутися додому.

Нині для ветеранів найважливіша соціалізація після бойових дій. Повернутися до цивільного життя захисникам має допомогти у першу чергу суспільство, каже Олександр.

Сьогодні як волонтер і громадський діяч Олександр допомагає побратимам розвивати у місті ветеранську політику, бере активну участь в акціях на підтримку Маріупольського гарнізону. Планує завершити навчання в одному із запорізьких вишів та отримати спеціальність економіста. А ще відкрити власну справу, стати підприємцем і, звісно, зустріти своє кохання.

Він 6 років обіймав посаду головного архітектора Запоріжжя. Працював над розробкою Генплану міста. А коли російські війська вторглись в Україну, добровольцем пішов на фронт. Військовий фах Павла Назаренка — сапер інженерної частини тероборони. Понад два роки ніс бойову службу на Запорізькому напрямку. Отримав важке поранення лівої руки та очей. Сьогодні він повернувся до цивільної роботи. Каже, має унікальний цивільний і військовий досвід. 24-го лютого 2022 року, коли російські війська атакували Україну, Павло був у Харкові, де також працював над містобудівними проєктами.

Єдиний спосіб не боятися – це стати у стрій, аби захистити рідне місто та свою родину, вирішив тоді Павло. І 26-го лютого вже був у військоматі. Служив у 110-тій запорізькій бригаді територіальної оборони, що розташувалась поблизу села Велика Новоселка, на перетині трьох областей — Дніпропетровської, Запорізької та Донецької. Справу сапера він опанував вже в армії.

Вночі 6-го червня 23-го року, під час виконання такої роботи на позицію, де був Павло,  ворог із гелікоптера скинув бомбу. Стан стабільно тяжкий, адже уражені всі чотири кінцівки і обличчя, діагностували запорізькі лікарі. Втім, наголосили, везунчик, добре знав свою справу.

У Павла біонічний протез правої руки. На правому оці також протез. Ліве має 30% зору. Його чоловік лікує в Одеському офтальмологічному центрі. Фахівці дають позитивний прогноз, кажуть, можна відновити зір до 60-70%. Павло потроху повертається до звичних справ. Але уроки війни, каже, засвоїв добре.

А два місяці тому у міськраді Павлу запропонували посаду радника з питань архітектури та містобудування. І перша творча робота — розробка плану заходів щодо надання проспекту Соборному європейського вигляду. Аби змінити обличчя міста —  необхідно перш за все апелювати до людей, до їхньої свідомості. Виховувати так званий міський патріотизм, і він обов’язково дасть гарні результат. Цей шлях великий і тривалий, на якому для всіх багато роботи. Тож час працювати, каже Павло.

Оперативну інформацію про ситуацію читайте у нашому телеграмі