З перших днів війни добровольцем відправився на фронт, отримав важке поранення, але не демобілізувався, а залишився служити у команді медиків своєї військової частини. Там і зустрів своє кохання й майбутню дружину. Історія запорізького героя-захисника Станіслава Чорноморця – у матеріалі.

Станіслав Чорноморець прийшов до ветеранського простору “Рубікон HUВ” дізнатись більше про нові правила роботи медико-соціальної економічної комісії. Він вже пів року як демобілізований, має інвалідність, а на передовій продовжує служити його дружина-фельдшер. Обом необхідно знати свої права.

“Мені хлопці з БФ “Рубікон волі” на перших порах після звільнення дуже допомагали у плані виплат, – каже Станіслав Чорноморець, – куди мені звертатися, як…”

Війна для правоохоронця Станіслава Чорноморця почалась у листопаді 2014 року. Йому тоді було 29. Служив у батальйоні “Донбас”, воював на Луганщині. За рік звільнився з армії й повернувся до цивільного життя – вдома чекали дружина і дві донечки. Продовжив працювати у правоохоронних органах. 

А з початку повномасштабного вторгнення знову добровольцем пішов на фронт. І перші запеклі бої на Запорізькому напрямку – у лавах стрілецької роти 110 бригади тероборони. Чинив опір ворогу під Василівкою, Щербаками, Малинівкою. А в травні 2022 року контузія різко змінила його життя.

“Була контузія, но при контузії було виявлено цукровий діабет тяжкої форми, – ділиться Станіслав. – Тобто зараз у мене німіють кінцівки, на очах операції були. Плюс – інсулінозалежний, я повинен зранку уколотись, в обід уколотись, ввечері уколотись.”

За станом здоров’я Станіслава демобілізують, але він переконує командира, що більше потрібний тут – на передовій.

“Це мені давало морально звільнитись. Я лишився далі проходити службу. Спасибі колишньому командиру, який мене направив до медичної служби, – каже ветеран російсько-української війни Станіслав Чорноморець. – Там я спочатку був водій-санітар, потім, після навчання, санітарний інструктор з тактичної медицини. Потім – евакбригада, тобто надавав допомогу першу медичну.”

А в листопаді 2022 у своїй військовій частині Станіслав зустрівся з новим коханням і майбутньою дружиною. І ще півтора роки, до квітня 2024 року, вони працювали разом в евакуаційній команді. Неймовірно важкий і одночасно щасливий час, каже Станіслав. Але на тлі діабету він все ж був вимушений звільнитися з лав Збройних Сил. Сидіти склавши руки не звик, тож влаштувався на гранітний кар’єр інженером. 

У минулому старший лейтенант поліції, вправний військовий і захисник, а тепер начальник дробильного цеху може не спати вночі й до самого ранку розмірковувати про життя – своє, близьких, побратимів.

“Кум помер, а він для мене дуже близька людина, – ділиться Станіслав Чорноморець. – Вже рік пройшов, а я боюсь їхати на кладовище до нього. Боюсь в депресію впасти. Він також військовий, загинув в Авдіївці. Намагаєшся змиритись, по три пачки цигарок вдень викурюєш, по ночам не спиш – та ніяк. Воно залишається тут.”

Сьогодні військовим на передовій вкрай потрібна моральна підтримка з боку цивільних, каже Станіслав. Як у лютому 2022 року.

“Немає тієї поваги, яка була у перші місяці повномасштабного вторгнення. Немає, я її не бачу, – каже Станіслав. – Я, як військовий, мені соромно вдягати форму, соромно надягати на себе нагороди, відзнаки. Мої побратими знають, хто я і що я зробив. А доказувати щось іншим я не бачу сенсу ніякого. Тобто я для своє матері герой, для дружини герой, для дітей герой, все.”

Війна – суворий вчитель, але саме там навчився по-новому цінувати життя, каже чоловік. 

“Став цінувати все взагалі – більше, набагато більше. Спільний час із дружиною, життя близьких, своє життя, – ділиться Станіслав. – Я не помічаю в собі якоїсь агресії, більш зважено все зараз. А сили жити далі мені надає дружина. Я її люблю, ціную. Не знаю, як сказати, просто дуже люблю свою дружину.”

Хоче дочекатися дружину з фронту, а потім – дивитися, як ростуть доньки й радіти новому життю. І це життя обов’язково буде щасливим – після перемоги, каже Станіслав.

Оперативну інформацію про ситуацію читайте у нашому телеграмі