У Запоріжжі презентували книгу спогадів українців, які діляться власним досвідом перебування в російській окупації – це 25 історій про війну. Драматичні історії звичайних людей – жителів Запоріжжя, Харківщини, Херсонщини й Чернігівщини. Вони охоплюють період із 2014 по 2022 рік. З авторами збірки “Коли не стукають у двері” поспілкувались у нашому матеріалі.

Танки на вулицях курортного міста, термінова евакуація з рідної домівки, гарячкові думки, що брати з собою, хвилювання за дітей, тварин, літніх родичів. Кожна історія в антології “Коли не стукають у двері” – це, фактично, документ про військові злочини загарбника.

Серед запорізьких – автори, які приїхали сюди з різних куточків області. “Місто, в яке я не повернусь” – це про Бердянськ до окупації, рідний для вчительки української мови Тетяни Черепанової.

“А Бердянськ є, він буде, і сенс цієї назви якраз у тому, що це місто більше ніколи не буде таким, як до 27-го лютого, – ділиться пані Тетяна, – бо саме 27-го лютого у Бердянськ в’їхали перші російські колони.”

Ініціатор створення антології – “Східноукраїнський Центр громадських ініціатив”. Збирає дані про військові злочини російських загарбників ще з 2014 року. Книга спогадів свідків окупації – новий напрямок роботи Центру. Заявки на участь у проєкті подали більше ніж сотня людей, відібрали 25 із них. Публікація збірки стала можливою завдяки підтримки німецьких партнерів.

“Робили оголошення, щоб людина мала певний досвід написання. Але тут дуже мало людей, які тут професійно цим займаються. Є кілька журналістів, а так це просто звичайні люди, – розповідає голова ГО “Східноукраїнський Центр громадських ініціатив” Володимир Щербаченко. – Фахівець креативного письма є, вона допомагала людям оформлювати ці історії, ми проводили навчання, тренінги для них.”

Директор Центру Володимир Щербаченко – один із авторів книги, уродженець Луганщини, звідки виїхав ще у 2014-му.

“10 років я носив думки, спогади про це. І написав, як захоплювали моє місто, – ділиться він. – Я був активним учасником громадського руху, протидії цьому.”

Співробітниця Східноукраїнського Центру Дар’я Швець також надрукувала свої спогади про рідну Оріхівщину, звідки була змушена поїхати через постійні обстріли.

“Як я спочатку повномасштабного вторгнення опинилася у місті, як переживала відключення світла, газу, нестабільний зв’язок. А далі була моя історія, як я приїхала до Запоріжжя, як обстріли Запоріжжя зачепили мене та мою родину,” – розповідає представниця ГО “Східноукраїнський Центр громадських ініціатив” Дар’я Швець.

Авторки двох есе – Тамара Комлик і Анастасія Кузнєцова раніше писали про туристичні “магніти” Василівки. А нині про “зелений коридор”, що забезпечили тим, хто на початку вторгнення прагнув виїхати з окупації.

“Окупація – це насамперед приниження людей. Це приниження тих, хто живе у себе вдома, стоїть на своїй землі і говорить своєю мовою,” – пояснює пані Тамара. 

“Їхня робота полягала в тому, щоб донести до людей, які відслідковували інформацію, що Василівка може пропускати через себе людей, які хочуть виїжджати на підконтрольну Україні територію,” – розповідає голова Василівської міської громади Сергій Каліман.

Документальний жанр сьогодні став надзвичайно цінним, зауважують літератори.

“Правдиві історії реальних людей, які виїхали з окупації, які піддавалися тортурам, різний поневірянням, страшним випробуванням. І мета цих книг – залишити це все в пам’яті, і щоб залишилось це в нашій історії, – ділиться голова Запорізького обласного об’єднання спілки письменників Ольга Стадніченко. – Бо що зробили окупанти, коли захопили наші території – вони знищують нашу історію, нашу мову, нашу культуру.”

Організатори планують продовжити працювати у літературному напрямку – висвітлювати історії простих людей, які потерпають від війни. А учасників презентації закликали продовжити всебічно допомагати українській армії, аби вистояти у боротьбі зі злом.

Оперативну інформацію про ситуацію читайте у нашому телеграмі