Нічні арешти, заслання та ГУЛАГ. Ці слова закарбувались в пам’яті українців навічно. Щороку у третю неділю травня в Україні вшановують пам’ять жертв політичних репресій. Через терор радянського режиму, починаючи з 20 років минулого століття, пройшли усі верстви українського населення: від наукової та творчої інтелігенції до селян.

“З усієї України людей депортували, висилали на заслання сім’ями, – розповідає голова Запорізького обласного Товариства політв’язнів і репресованих Валентина Зайченко, – сформовували проти них такі якісь недійсні обвинувачення, засуджували і відправляли на Калиму, на Далекий Схід, в Казахстан.”

Десятки тисяч людей розстріляли ні за що, сотні тисяч пройшли в’язниці, заслання, табори, примусово перебували в психіатричних лікарнях. Тоталітарний режим засуджував до страти чи ув’язнення тільки за свідченнями сусідів. Під сталінські чистки потрапляли навіть студенти.

“Наше Запорізьке Товариство репресованих було сформоване 1809 року, – каже Валентина Зайченко. – Першою головою товариства була жіночка, яка відсиділа в тюрмі на Калимі 18 років. Її сім’ю, батька застрелили кагебісти прямо в дворі на очах дітей, маму з двома дітками депортували. Вона навчалася у Львові та приїхала на канікули додому. Її заарештували.”

Заарештований не мав права на юридичний захист. Ба більше, під час заслання піддавався тортурам чи надважким умовам праці. А після десятків років на чужині ще з десяток перебував під суворим наглядом КГБ. За підрахунками істориків, через репресії радянських каральних органів пройшло понад 10 мільйонів громадян.

“Точну цифру важко назвати, – каже нач. Управління внутрішньої політики ЗОДА Володимир Марченко. – Історики підрахували, що за весь час існування радянського союзу в Запорізькій області близько 130 тисяч осіб зазнали репресій за ті чи інші свої дії. Встановлений камінь, де ми знаходимось, де ми вшановуємо пам’ять кожного року, у будівлі, в підвалі була катівня НКВС.”

Сюди привозили всіх, хто чинив опір тоталітарному режиму. Пан Тимур ділиться історією політичного в’язня, що, попри сталінські репресії, не зламав у собі українця.

“Є така постать нашої історії, – розповідає учасник Легіону свободи, ветеран російсько-української війни Тимур Книж, – це герой, нещодавно помер у віці 100 років – Мирослав Симчач, сотник УПА. В одному бою він поклав 400 нквдістів. Був в них бій. Його історія пов’язана саме з Запоріжжям. Він був в нашому краї. Він просидів 32 з половиною роки. І між відсидками, коли йому не можна було поселятися на Західній Україні, він жив в Запоріжжі.”

Жорстокість та протизаконність Великого терору визнали ще за часів СРСР після смерті Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Вперше в незалежній Україні відповідний закон ухвалили у 1991 році, в якому офіційно засудили дії тоталітаризму.

“Цим законом урегульовані всі ці питання, – каже Володимир Марченко. – Згідно цього закону відбуваються процеси, по-перше, увічнення пам’яті цих людей, які були репресовані, засуджені. Ну і по-друге, це соціальний захист тих людей, які залишились живими. З 1992 року фактично зроблена велика робота по розшуку в архівах колишнього КДБ даних про цих людей. На всеукраїнському рівні у 1992 році була ініційована програма створення книги “Реабілітовані історією”.”

Впродовж 30 років книга розійшлась усіма областями України. Нині нараховується 100 томів видання. В Запорізькій області їх 3. На сторінках книг зібрані дані про тисячі репресованих жителів нашого регіону. 

Та терор росіян продовжується і нині, під час російсько-української війни. Зокрема, на тимчасово загарбаних територіях рашисти викрадають та катують цивільне населення.

“Я в той час була міським головою, тому вони до мене прийшли. – згадує начальниця Молочанської міської військової адміністрації Ірина Липка. – Прийшли вони до мене 31 березня, о 6 годині ранку додому. Постукали в двері, я відчинила, вони зайшли. Спитали, чи немає зброї, хто в мене в будинку. Вони почали робити обшук. Ставили запитання де знаходиться поліція, чому я не ОПЗЖ. Після цього вдягнули мені мішок на голову, вивели з будинку. Посадили в джип і відвезли в Токмацьке відділення поліції.”

В полоні росіян також опинився і український нацгвардієць. Наприкінці травня за наказом Президента України він разом з іншими військовими вийшов із “Азовсталі” та покинув блокадний Маріуполь. Згодом — потрапив в Оленівку. Там на наших героїв окупанти тиснули психологічно. 

“Були випадки такі і намагання, – каже старший офіцер відділення по роботі з особовим складом військової частини 3033 Михайло Вернигора. – Але після того, що ми пережили в Маріуполі, на це особливо ніхто уваги не звертав. Це по-перше. По-друге, так як ми були інформаційно повністю ізольовані, то нам говорили про те, що Київ здан, росіяни вже майже не пів України захопили. Таким чином намагались подавити наш моральний дух.”

Тож нині дії росіян нагадують поведінку чекістів 80 років. Та з часом, ділиться громадськість, українці почали усвідомлювати жорстокість методів росії та ціну нашої незалежності. Нехай ми не пам’ятатимемо “великий терор” особисто, проте будемо знати про злочини більшовиків зі свідчень закатованих та вбитих.